Тривалість екскурсії близько 4 години із півгодинною перервою "на каву". Відстань - близько 5,5 км.
Іван Нечуй-Левицький прожив у Києві 33 роки. Він обожнював Київ, він писав про Київ. Це, напевне, найвеличніший із письменників, що жили у Києві. Давайте пройдемось місцями, де жив Нечуй, де він любив гуляти й про які він писав.
Найбільша несправедливість Києва – це забуття великого Нечуя-Левицького. Майже кожен киянин фотографувався біля пам’ятника літературним героям – Голохвастову й Проні Прокопівні, але ніхто майже не знає, що саме Нечуй – їх батько.
Була у Івана Семеновича п'єса про життя на Подолі - "На Кожум'яках" називається. Прочитав її інший наш великий класик - Михайло Старицький, і був вражений. Але він відразу зрозумів, що для сцени ця п’єса задовга – шість дій аж і звернувся до Нечуя-Левицького. Дослівно в його листі до від 17 березня 1883 р. Старицький писав так: «Дорогий і вельмишановний Іване Семеновичу! Драматичний комітет мені доручив переглянути Ваші «Кожум’яки» і виробити план, як би їх пририхтувати до сцени. Я зробив це і читав свій план, і його дуже хвалили: отож тепер засилаю його до Вас на санкцію. Будьте ласкаві, прочитавши, найшвидше його повертайте назад з відповіддю». Також Старицький просив, щоб і його прізвище додали, як співавтора: «Щоб було написано: «Комедія Левицького-Старицького». Коли згода, то продивіться план, зробіть свої уваги і пришліть мені його зараз же, тоді і мерщій візьму до діла». Згоду на це Нечуй-Левицький дав, і п’єса з подвійною назвою «Панська губа, та зубів нема (За двома зайцями)» вперше 1890 році була опублікована у збірці творів «Малороссийский театр» за двома підписами: Левицький-Старицький – такою була згода і воля письменників.
33 роки життя в улюбленому місті. Він обожнював Київ і дуже багато писав про нього. Десятки творів описують нашу столицю на зламі століть.
Я підвів очі вгору. Уся половина неба на північ над Подолом була червоняста, неначе розпечена червона мідь. Небо було тоді вкрите густими хмарами. Червоний, неначе кров'яний одлиск йшов по хмарах, і густий покрівець з хмар неначе світився наскрізь, неначе зайнялося півнеба й падало без полум'я. А на цьому червоному, ніби мідному, поспеченому в огні полотнищі, саме посеред його, була ніби намальована Андріївська церква з п'ятьма банями, стуленими з тонких колонок. Здалеки, спершу, мені здавалась церква темна, аж чорна, ніби на жевріючому полі картини був намальований чорний силует собору, що ніби висів високо в небі. Але я наблизивсь трохи до собору й почав придивляться, милуючись цією картиною, що рідко на віку доводиться бачити.
Ми обов’язково побуваємо на місцях, з яких Нечуй побачив «Апокаліпсичну картину Києва»
Іван Левицький — се великий артист зору, се колосальне, усеобіймаюче око України (І. Франко)
Яка прекрасна мова! Читав — наче погожу воду у спеку пив. Яке знання народних звичаїв, народного життя! (М. Коцюбинський).
Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо затьмареного тугою за кращим життям, твору…, як «Кайдашева сім’я» Нечуя (М. Рильський).
Іван Семенович Нечуй-Левицький – без сумніву один із головних українських класиків. Його видана літературна спадщина налічує десять томів, але кажуть, що то ще не все, адже є немало творів майстра, які ніколи б не видала радянська влада, і саме ті твори змусили російсько-радянське керівництво принижувати метра української мови й головного її захисника – Нечуя-Левицького. Але хіба ж могли росіяни підняти на постамент письменника, який написав наступне:
Третій указ карає нашу молоду літературу на Україні. 18 (30) травня 1876-го року вийшов указ, котрим заборонено нам друкувати на українській мові вчені твори, педагогічні книжки, книжки для народного читання – навіть ноти, з українськими словами, щоб не дати розвою українській опері... Гніт над національною літературою та язиком в Росії – це велика московська помилка… Наші московські брати-слов’яни задержують духовний зріст України, як і задержують свій зріст, не дають нам нормально розвиватись по своїй літературі, задержують розвиття нашого народу, не даючи йому шкіл або даючи їх на чужій мові: церковній або великоруській.
А деякі його слова є воістину пророчими й актуальними прямо зараз:
Лучче буде для Росії, як слов’янщина не знатиме справдешньої реальної Росії.
Іван Семенович Нечуй-Левицький був головним борцем за українське у другій половині ХІХ століття. Він єдиний, в період тотальної заборони української мови, доводив, що вона існує. Це визнавали усі тодішні представники нашої інтелігенції – на вшанування 35 річчя літературної діяльності Нечуя приїхав весь український літературний і мистецький бомонд.
Одні лише назви його творів зробили Нечуя ворогом росії.
«Непотрібність Великоруської літератури для України і для слов’янщини»
“Українство на літературних позвах з Московщиною”
«Світогляд українського народу. Ескіз української міфології»
Просто вражає, як деякі твори Нечуя і нині не втратили своєї актуальності – як доказ, зовсім нещодавній серіал «Впіймати Кайдаша». Якраз до однієї «Кайдашевої сім'ї» радянська влада звела всю творчість Івана Семеновича, перетворивши його на дрібного провінційного сатирика. Твір геніальний, але ж десять томів… там повно не менш геніальних речей. Подяка від нащадків – два пам'ятника і один музей, причому не у Києві.
Про все це ми поговоримо на нашій екскурсії. Пройдемося по вулицям, де пройшло життя письменника, відвідаємо точки, де були його київські адреси. Поговоримо про легендарну п'єсу «За двома зайцями» із авторства якої Нечуя-Левицького викинули, хоча він головний творець цього шедевру. Побачимо шматок стіни, одного із будинків, де він жив.
Чи знали ви, що Нечуй-Левицький 21 рік прожив на вулиці, яка нині називається Пушкінська?
Чи знали, що великого українського письменника відразу поховали не там, де нині його могила?
Чи знали ви, що переважна більшість українських письменників ХХ століття писали мовою Нечуя-Левицького?
Несподівано перед моїми очима на схід сонця залисніло небо, сизе, темне, аж ніби чорне саме проти ясного заходу: туди посунулись чорні хмари, і десь там далеко ллють дощі. Золоті бані й хрести, густо й рясно скупчені на великих церквах, дуже ясно вирізуються неначе на чорно-сизому фоні: їх обсипав не сонячний світ, а жовтий одлиск од хмарок на заході, якийсь тихий, мрійний. А на чорно-сизому небі сяють дві веселки, неначе дві дуги, перекинуті поверх золотих бань та хрестів. Вища дуга неначе обперлась саме серединою об золоту баню Михайлівської дзвіниці й почепилась на золотому хресті; нижча веселка, з дуже ярими кольорами, ніби заплуталась в золоті бані та хрести церкви. Яра червоняста й жовтогаряча смуга малювались дуже виразно на небі, неначе чиясь рука оповила чудовою широчезною стрічкою усі бані й кинула довгі кінці, один за Дніпро, а другий на Царський зелений садок
Програма туру:
-
11:00 – зустріч біля станції метро «Площа Українських Героїв»;
- вулиця Чикаленка (кол. Пушкінська);
- вулиця Ярославів Вал;
- вулиця Січових Стрільців;
- провулок Бехтеревський;
- вулиця Володимирська;
- Володимирська гірка.
Тривалість екскурсії близько 4 години із півгодинною перервою "на каву". Відстань - близько 5,5 км.
